Пропонуємо вашій увазі частини з інтерв’ю заслуженого економіста України, президента Асоціації суднобудівників України «Укрсудпром» Віктора Лисицького, для Юлії Процишеної, видання From-UA.
Віктор Лисицький: “У Києві було кілька десятків підприємств, дуже значущих для радянського ВПК. Це підприємства в основному літакобудування, суднобудування, точного машино- і приладобудування і т.д. Найяскравіший приклад – це «Антонов». Я почав з Києвом більш-менш усвідомлено знайомитися через те, що я бував на наших київських підприємствах, які входили до Міністерства суднобудівної промисловості і виготовляли для наших кораблів складну техніку. Військове кораблебудування було найважливішою складовою союзного ВПК, в якому було ще багато всього і з інших підприємств.
Україна майже 150 років піднімала аграрний сектор, але крім того, розвивалася і промисловість. В першу чергу для нас важливий військово-промисловий комплекс, тому що Росія все зробила для того, щоб угробити наш ВПК.
Коли на самому початку 90-х років я зустрічав наших суднобудівних директорів, ще входили до Мінпром, вони говорили: «Замовлення закінчуються, ніж завантажувати, не знаємо». Я про себе ще думав: «Не може бути, невже Росія така погана, що вона кине напризволяще такий ласий шматочок військово-промислового комплексу, який склався в Україні?». На жаль, кинула … Сьогодні вже ясно, що російські «фюрери» ще тоді розуміли: Україна зі слабеньким ВПК простіше поневолити.
Коли я потрапив до Кабінету міністрів України, то від моїх підлеглих став отримувати забійну статистику, яка говорила про швидко наростаючих втрати в ВПК, про загибель навчальних і наукових і навчальних закладів – інтелектуальної кузні ВПК.
Росія ще при Єльцині перетягнула до себе найвигідніші і найпривабливіші замовлення для ВПК. А по моєму рідному заводу я можу сказати, що ми будували авіаносці, вертольотоносці, легкі крейсери і підводні човни. Крім того, будувався цивільний флот – ми побудували понад тисячу супер-траулерів, це дуже складна техніка. Будували суховантажі. Чому я згадую суховантажі? Тому що будь-який серйозний пароплав, звичайно ж, має і оборонну складову. На траулерах, наприклад, стояли фундаменти під зенітки. Росія ще при Єльцині все це позабирала: частина будувала у себе, а решта загинуло безповоротно.
Наші вожді просто не передбачали вчасно, що, прибираючи військово-промислові замовлення, Росія переслідує, в першу чергу, стратегічну мету – ослаблення нашої промисловості, нашого інтелектуального потенціалу.”
Юлія Процишина: – Очевидно, що в Україні ринок праці перенасичений офісним планктоном. Що сталося з тими, хто працює руками? Які для них створені умови у нас?
Віктор Лисицький: – Раніше адже куди йшли ПТУ-шники, хто їх потребував? Великі підприємства. Завдяки Росії-матінки ці гіганти вихолощений максимально, і це сталося ще в 90-х роках. Наша влада так і не зрозуміли, що треба відроджувати ВПК не заради імперських інтересів Росії, а просто щоб у тебе була ця техніка, щоб з нею можна було виходити на ринки. Я можу по великому секрету сказати, що деякі наші конструктори нишком дуже успішно працюють на світових ринках. Коли їх запитуєш, на яких проектах вони задіяні, то вони можуть показати тільки фотографію в якийсь жовто-чорній країні, і все. Ну, це зрозуміло, тому що хлопці просто благородно халтурять, порушуючи, судячи з усього, законодавство. У нас немає належної уваги до нашої промисловості в цілому.
Оскільки вихолощений весь промисловий комплекс, в першу чергу, ВПК, то потреби в робочих відповідної високої кваліфікації катастрофічно знизилися. На початку кар’єри мені ще дуже пощастило, тому що були класні бригади з талановитими бригадирами. Це зовсім інша підготовка, якість кадрів, це конструктивний менталітет. Ось це у нас упустили. Я не знаю, може, Єльцин або Путін говорили нашим вождям, що «ви там все розвалюється, ми вас все одно будемо захищати». Я це не виключаю. Вони ж перетягували наші самі розумні кадри туди.
В Україні у викладачів багатьох потрібних спеціалізацій немає належної завантаження, тому що молодь не хоче туди йти.
Юлія Процишина: – Чому не йдуть? Повинна бути якась державна політика?
Віктор Лисицький: – Відповім на прикладі мого рідного кораблебудівного інституту. Студенти, ще не закінчивши інститут, вже доучуються у китайців: ті приїжджають в «Корабелка» – і йде жвавий обмін. Це, звичайно, само по собі здорово, але повинні бути і підтримують моменти, елементи державної політики. Виховання кадрів, які можуть повести за собою всю державу, і не тільки сьогодні, а й через 30-50 років, – це головна генетична завдання держави. Якщо держава не поставило на потік, що не організувало надійну підготовку висококваліфікованих кадрів у всіх областях знань, то у цієї держави завжди будуть проблеми.
Кинули промисловість, і в першу чергу ВПК, напризволяще, і далі кожен викручувався, як міг. Раз немає потреби в проектуванні супер-траулерів, а це дуже складна техніка, або авіаносців, то люди перейшли до проектування невеликих, але теж складних кораблів. Але це ж тільки проектування, а будівництво?
Юлія Процишина: – Вікторе Івановичу, ваша порада – що потрібно зробити, щоб українці залишалися працювати в Україні і масово не виїжджали за кордон?
Віктор Лисицький: – Нашій владі треба було б мати ефективну промислову політику, яка б, у першу чергу, спиралася на використання того потенціалу, який накопичився і ще не до кінця вимер. Ця політика повинна бути орієнтована на потужний довгостроковий успіх і на те, щоб Україна була не лише аграрної, а й промисловою державою. Необхідно відновити цей статус.
У нас же зараз що виходить? Якщо взяти ланцюжка кластерів, які виробляють складні вироби, то вони давно порвані. Треба відновлювати цей потенціал, треба просто по-іншому ставитися до промисловцям. Я не кажу, що їм треба роздавати гроші направо і наліво, але елементарне увага повинна бути. У нас же Міністерство промислової політики стільки років було, а потім його розігнали – залишився тільки департамент промислової політики. Його очолюють молоді хлопці, розумні, але зі свого досвіду я розумію, що в промисловості їм треба ще навчитися розбиратися.
Моя думка така, що, з огляду на нашу історію, держава повинна приділяти особливу увагу розвитку промисловості, тому що це зміцнення нашої конкурентної позиції на світових ринках – це перший момент. І друге – це зміцнення нашої обороноздатності. У нас немає цілісної системи створення зброї – оборонного щита.